І так від монаха до монаха той виноград знову повернувся до воротаря.

Отак замкнулося коло. Коло радості.

ОПУДАЛО

Один маленький щиглик мав пошкоджене крило. Деякий час він перебивався тим, що розгрібав у землі. Але скоро настала зима. Якось морозного ранку, вишукуючи в землі щось їстівного, щиглик побачив на полі опудало. Це був доволі вишуканий пан, який у цілій околиці славився своєю великою любов'ю до сорок, ворон та інших птахів.

Його солом'яне тіло було вбране в старий парадний костюм, великий оранжевий гарбуз правив за голову, кукурудзяні зерна - за зуби, ніс був морквяний, а очі - горіхові.

«Що з тобою, щиглику?» - як завжди люб'язно запитало опудало.

«Нічого доброго, - зітхнув щиглик. - Я страшенно мерзну і не маю де сховатися, а про харч уже й не кажу. Весни, певно, мені не дочекати». -«Не журися. Заховайся під мій піджак. Там суха й тепла солома».

Так завдяки солом'яному серцю опудала щиглик знову мав дім. Залишилася проблема з харчами. Щигликові все важче було знаходити якесь насіння чи ягоди. Одного дня, коли все було вкрите памороззю, а морозне повітря аж тремтіло, опудало обізвалося до щиглика ніжним голосом:

«Щиглику, подзьобав би ти моїх зубів, - це пресмачні кукурудзяні зерна».

«Але ж тоді ти станеш щербатим».

«Пусте, принаймні всі будуть думати, що я дуже мудрий».

Так опудало залишилося без зубів. Але воно було дуже щасливе, що зберегло життя свого маленького приятеля. Опудало всміхалося йому своїми горіховими очима.

За кілька днів прийшла черга на морквяний ніс.

«З'їж його. Ти навіть не уявляєш, скільки в моркві вітамінів», - промовило до щиглика опудало.

А ще трохи згодом така ж доля спіткала й горіхові очі.

«Не переживай за мене, мій щиглику, твої розповіді замінять мені очі», - сказало воно.

Врешті-решт опудало віддало щигликові свою гарбузову голову.

Коли настала весна, з опудала вже нічого не залишилося, але був живий щиглик, і в нього було достатньо сили, щоб злетіти в небесну блакить.

ДІДУСЬ

Дуже постарів дідусь. Погано він бачив, погано чув; руки й ноги в нього тремтіли від старості: несе ложку до рота і юшку розхлюпує.

Не сподобалося це синові й невістці: перестали вони батька разом з усіма за стіл садити, заховали його в запічок і почали годувати з череп'яної миски. Затремтіли руки в старого, миска впала й розбилася. Ще дужче розлютилися син і невістка: почали вони годувати батька із старої дерев'яної миски.

У дідового сина був свій маленький синок. Якось сидить хлопчик на долівці і щось складає із трісочок.

- Що ти робиш, дитинко? - спитала в нього мати.

- Коробочку, - відповідає дитина. - От як ви з татком постарієте, я й годуватиму вас із дерев'яної коробочки.