не схотів би цього миршавого солов'я! І він, і його придворні схилялися б переді мною, виконували б найхимерніші мої примхи».

Розпалившись такими думками, сова що було сили й хисту заходилася виухкувати: «У-ух-у-ух! У-ух-у-ух!». І таке моторошне було те ухкання, що всі в палаці відразу посхоплювались, а сам цар не на жарт розгнівався:

- Хто це сміє серед ночі ухкати в моєму палаці? Зараз же знайдіть і приведіть його до мене!

Сову швидко спіймали й принесли до царя.

- Володарю наш, ось хто насмілився порушити ваш спокій!

- Обскубти її! - коротко звелів цар.

Слуги схопили сову, обскубли до останньої пір'їнки й вижбурнули геть із царського палацу.

Ледве жива добралася завидюща сова до темного лісу.

Відтоді раз у раз розповідала вона папугам про свою пригоду, через яку мусить тепер ходити голою. І звинувачувала вона у своєму лихові, своїй ганьбі та соромі маленького співучого солов'я.

- То все через нього! - вигукувала сова сердито. - То завдяки йому я ходжу обскубана, хоч на очі нікому не навертайся!

- Та чим же той соловей завинив перед тобою? - дивувалися папуги.

А сова одно торочила:

- Хто ж іще, як не він? Якби він тоді не потрапив мені на очі, мені й на думку не спало б хизуватися перед царем своїм голосом. А якби я не заспівала, ніхто мене не почув би, ніхто не зловив би й ніхто б не обскуб! От і розважте самі, хто тут винен! Соловей винен!

Так і не вдалося папугам переконати завидющу сову, що у своєму соромі та ганьбі винна вона сама.

Отак, друзі: не годиться звинувачувати когось у тому, в чому винен сам.