не схотів би цього миршавого солов'я! І він, і його придворні схилялися б переді мною, виконували б найхимерніші мої примхи». Розпалившись такими думками, сова що було сили й хисту заходилася виухкувати: «У-ух-у-ух! У-ух-у-ух!». І таке моторошне було те ухкання, що всі в палаці відразу посхоплювались, а сам цар не на жарт розгнівався: - Хто це сміє серед ночі ухкати в моєму палаці? Зараз же знайдіть і приведіть його до мене! Сову швидко спіймали й принесли до царя. - Володарю наш, ось хто насмілився порушити ваш спокій! - Обскубти її! - коротко звелів цар. Слуги схопили сову, обскубли до останньої пір'їнки й вижбурнули геть із царського палацу. Ледве жива добралася завидюща сова до темного лісу. Відтоді раз у раз розповідала вона папугам про свою пригоду, через яку мусить тепер ходити голою. І звинувачувала вона у своєму лихові, своїй ганьбі та соромі маленького співучого солов'я. - То все через нього! - вигукувала сова сердито. - То завдяки йому я ходжу обскубана, хоч на очі нікому не навертайся! - Та чим же той соловей завинив перед тобою? - дивувалися папуги. А сова одно торочила: - Хто ж іще, як не він? Якби він тоді не потрапив мені на очі, мені й на думку не спало б хизуватися перед царем своїм голосом. А якби я не заспівала, ніхто мене не почув би, ніхто не зловив би й ніхто б не обскуб! От і розважте самі, хто тут винен! Соловей винен! Так і не вдалося папугам переконати завидющу сову, що у своєму соромі та ганьбі винна вона сама. Отак, друзі: не годиться звинувачувати когось у тому, в чому винен сам.
|